Валерій – звичайний український хлопець із села під Полтавою. Але, розповідає, ще в молодшій школі у нього з`явилася мрія – об`їхати весь світ. У 16 років він вирішив, що зробить це на мотоциклі, а у 29 втілив свою мрію у життя. Валерій став першим мототуристом з України, який перетнув лінію екватора. За 10 місяців він проїхав усю Євразію, Північну та Південну Америку. Свою мандрівку розпочав у 2010-му, а завершив наступного року. Зараз вирушив у іншу подорож – Україною, аби показати людям, що навіть найнеймовірніші мрії збуваються.
Тепер Валерій їздить від міста до міста зі своєю фотовиставкою та читає лекції школярам. Минулого тижня його «Обличчя світу» побачили у Тернополі. Мандрівник розповів, що для виставки обрав портрети, аби кожен міг зазирнути в очі людей із різних куточків планети та зрозуміти, що всі ми – одна велика родина…
Ночував у наметі, а їжу готував на вогні
Ще коли Валерія на світі не було, його батько їздив на побачення до майбутньої дружини на мотоциклі. У колясці «залізного коня» повезли жінку і в пологовий перед народженням сина. У третьому класі хлопець вперше взяв до рук глобус і вирішив, що обов’язково перевірить, чи справді Земля кругла. Згодом мрія дитинства не давала йому спокою, і Валерій, покинувши перспективну роботу в банку, у 2009 році вирушив у першу велику подорож: з Києва, де тепер мешкає, до Владивостока і назад. Повернувшись, почав готуватися до навколосвітньої мандрівки. Батьки Валерія, побачивши візи в паспорті сина, спершу злякалися не на жарт, та повірили в нього і підтримали.
Завдяки Федерації мотоспорту України та кільком приватним фірмам міжконтинентальні мандри коштували приблизно 30 тисяч доларів. Правда, головним «готелем» для нашого співвітчизника залишався крихітний намет, який доводилося напинати і в джунглях, і біля мегаполісів. Їжу Валерій готував на вогнищі, але саме в цих екстремальних умовах по-особливому відчував колорит країн, крізь які пролягав його шлях.
Світові водні «перепони» долав на літаку: з Південної Кореї до США і з Бразилії до Португалії. Був і досить складний перехід із Панами в Колумбію на морському судні. Труднощі не лякали Валерія, адже таким чином, вважає він, доля випробовує нас і робить сильнішими. Ще на початку навколосвітньої подорожі в Казахстані мандрівник зламав ногу й змушений був зупинитися там на два тижні. Після того купив кросовий мотобот, натягнув його просто на гіпс і поїхав далі… За таких обставин уже сущими «дрібницями» видавалися проблеми з візою в Колумбії, де через них ледь не загримів до в’язниці як нелегал, страхітливе ревище мавп під час наметової ночівлі у джунглях Гватемали чи шість днів без води й бензину в чилійській пустелі Атакама, коли доводилося сподіватися лише на чуйність поодиноких подорожніх.
У Перу хлопці закидували камінням
Розповідати про найяскравіші епізоди з навколосвітньої мандрівки Валерій може годинами. У дорозі, зауважує, зруйнував дуже багато стереотипів і міфів. Йому, наприклад, категорично не рекомендували їхати в Колумбію. Та згодом навіть візові проблеми не змогли зіпсувати вражень від цієї країни.
– Я мав нагоду поспілкуватися з місцевою бабусею, яка дещо чула про Україну. Вона запитала мене, як ми тут живемо після Чорнобиля. Навіть побоювалася, чи, бува, не світимося уночі. Та коли я розповів їй про уявлення українців, начебто кожен другий колумбієць тримає вдома автомат та мішок кокаїну, ми обоє посміялися. Насправді в Колумбії щирі, відкриті люди, – усміхається Валерій.
А ще в Латинській Америці знають Україну через футбол. У Бразилії є містечко, куди приїжджає Ринат Ахметов вибирати спортсменів для «Шахтаря». Хоча у багатьох державах про Україну не чули, чимало людей пам’ятають «советіко юніон», тобто Радянський Союз.
А найекстремальнішою країною, мабуть, виявилася Перу. За словами мандрівника, там немає особливої приязні до білих людей. І байдуже, звідки вони приїхали: з Європи чи Америки. Для місцевих усі білі – «грінго», як американські солдати, які багато років тому намагалися завоювати їх поселення. У перуанських селах діти закидали мотоцикл Валерія камінням, а підлітки, які при дорозі рубали дрова, навіть замахувалися сокирами, аби перевірити, злякається подорожній чи ні.
В Аргентині є гурт «Коломия»
У всьому світі Валерій зустрічав українців, і не лише у Європі чи США. Багато наших співвітчизників є у Парагваї, Аргентині та Бразилії, куди вони мігрували ще на початку минулого століття. Приємно, що внуки та правнуки переселенців, які ніколи не були на історичній Батьківщині, бережуть українську культуру.
– Я був вражений, коли побачив, як на іншому кінці світу хлопчики та дівчатка виконували наші традиційні танці, – зауважує Валерій. – Один з перших українських переселенців до Парагваю Стефан Худик, з яким мені пощастило спілкуватися, згадував: мав три роки, коли батько продав маєток і худобу, щоб спробувати щастя в іншому кінці світу. Це було в 1923-му. Стефан майже не пам’ятає Україну, але навчав своїх дітей і внуків поважати свою історичну Батьківщину. А в Аргентині навіть є гурт «Коломия», куди входить майже тридцять дітей. Тепер вони хочуть приїхати до нас із концертом, аби показати одноліткам, що навіть за океаном плекають українські традиції.
А найбільше запам’яталася Валерію зустріч у прикордонному селі між Аргентиною та Парагваєм. Він запитав у перехожого дорогу. Побачивши, що на шиї мотоцикліста синьо-жовтий прапорець, та й на байку скрізь написано «Україна», місцевий чоловік запитав «солов’їною»: «Хлопче, ти звідки?». За словами Валерія, він втратив дар мови від несподіванки, коли ж оговтався, з’ясувалося, що зустрів співвітчизника, який колись переїхав сюди із сім’єю.
А от діти теперішніх заробітчан, яких мандрівник зустрічав у Європі, справили на нього інше враження. На думку Валерія, батьки надто мало часу приділяють своїм синам і донькам, забуваючи, що, крім гарного одягу, нових телефонів, їм потрібна увага старшого покоління. Наразі мотоцикліст займається створенням молодіжної громадської організації. У розмові з журналістами в Тернополі Валерій наголосив, що, здійснивши свою мрію, тепер хоче допомагати в реалізації найзаповітніших бажань іншим.
На запитання, у якій частині світу найкраще, Валерій відповів:
– Об’їхавши світ, я зрозумів: найщасливіші люди ті, які живуть у себе вдома. А щодо українців, то ми мешкаємо на унікальній землі – маємо моря, річки, озера, гори, чорноземи, можемо споглядати чотири пори року. Просто за побутовими проблемами забуваємо основне: є сонце, вода, усі ми живі-здорові… Щастя не залежить від грошей – воно вимірюється усмішками рідних людей навколо.
